Сохацький
Андрій Володимирович
Ти загинув за Україну,
яку любив не менше,
ніж рідну матір.
Війна пахне не порохом, а збройним мастилом. Її запах не перекриває ладан і церковні свічки. Її звук не приглушує оркестр та залпи гвинтівок.
Біля домовини стоїть мати. Вона відчуває в повні груди біль материнського серця, але вона мовчить, не плаче, не нарікає. 30 січня ввійде в її життя як найчорніший та найтрагічніший день, коли загинув її син Андрій.
Він народився 14 жовтня 1970 року у селищі Колки. Андрій був третьою, найменшою дитиною в сім’ї. Ріс працелюбним. Допомагав батькам по господарству. Побут у сім’ї Сохацьких був скромним. Батько – інвалід Великої Вітчизняної війни. Ніхто й не думав, що військову форму колись знову одягне уже їхній син.
У 1977 році став учнем Колківської середньої школи. Вчителі ніколи не нарікали на нього. Був спокійним, врівноваженим учнем. Із перших днів навчання було зрозуміло, що такий не скривдить слабшого, не образить товариша.
Він не був лідером у класі, але завжди мав власну думку. Таким залишився протягом життя.
В уяві класного керівника Анастасії Рачек і зараз він стоїть хлопчаком невисокого зросту, завжди усміхнений, жартівливий, постійно в колі друзів. Андрій був доброї, щирої вдачі, з ліричною ніжною душею. Грав на скрипці, любив поезію, був хорошим, чуйним сином для батьків. Багатьом людям віддавав тепло і любов свого доброго серця.
По закінченні десятирічки відслужив армійську службу, вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на історичний факультет. Щоправда, професію обрав собі не за спеціальністю. Захоплювався комп’ютерною технікою, з нею і пов’язав професійне життя.
У 2008 році влаштувався на круїзний лайнер оператором відеонагляду для забезпечення безпеки на кораблі. Багато подорожував, а коли закінчився контракт, повернувшись на Україну, створив власний туристичний сайт, де в подробицях описував різні країни і шляхи подорожування. Ось так в Києві і залишився.
Одним із перших був на Майдані під час Революції Гідності. Не робив із цього слави. Тож і до захисту України був готовий. Коли отримав повістку, спокійно відпрацював останню зміну. Наступного дня вирушив на війну…
14 серпня відбув на Яворівський полігон.
Коротка ротація до Ужгорода, де відсвяткував із сім’єю свій останній день
народження.
Із 10 листопада у складі 128 гірсько-піхотної бригади Андрій Сохацький вирушає спочатку в Артемівськ, а згодом - на блокпост поблизу села Нетішино.
Артилерійський обстріл був дуже прицільним і точним. Хлопці перебували там тривалий час. Основний зв'язок із ними був лише через волонтерів. Взагалі Андрій був дуже скромною і невибагливою людиною. Коли у нього запитували, що передати, він завжди відповідав: «Ми усім забезпечені».
3агинув під час артилерійського обстрілу, що вели терористи по взводному опорному пункту під Дебальцевим.
Сумна звістка про загибель Андрія Сохацького прилетіла у рідну домівку 30 січня 2015 року. Знову героя-патріота втратила рідна земля.
В останній раз із сином прощалась мати:
– Синочку мій! Ти загинув за Україну, яку любив не менше, ніж рідну матір. Там, на небесах, розкажеш батькові, що ти гідно замінив господаря в домі, був опорою для сестри й для брата. Кожного дня, у кожне свято ми будемо приходити сюди. Я знаю, ти зійдеш зіркою на небі, а я кожен вечір у чорній хустині виходитиму надвір і буду дивитися, де найбільша зірочка. То мій синок… То мій Андрійко…
Мелодія гімну піднімалася високо в небо, де ввечері мала з’явитися зоря, на яку так чекає мати…
Хвилина мовчання - пекуча, терпка, як сльоза…
Андрій завжди був для нас взірцем справжнього патріота. Хотілося б, щоб цю людину пам’ятали як героя.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (26.02.2015, посмертно).
Боляче усвідомлювати, що його більше немає. Тож на небосхилі України з’явилася ще одна зоря…
За матеріалами газети «Волинь-нова»